Заголовок сторінки

Трудовою династією Гуринів пишається колектив Чорнобаївського РЕМ, саме про них ми розпочинаємо цикл статей. Батько, Микола Якович Гурин, 39 років відпрацював у районі електромереж. Його професійним шляхом пішли всі троє синів. Старший Юрій і молодший В'ячеслав продовжують розвивати рідний РЕМ, а середній Олександр працює енергетиком у приватному підприємстві.

- Професію енергетика вибрав не з власної волі. З малечку хотів бути водієм, а в енергетики мене відправив батько. Він працював завідуючим майстерні у колгоспі "Родина". Якраз у ті часи в селище почали прокладати лінії електропередач. Мій батько бачив, як працюють енергетики, і вирішив, що я мушу стати одним із них. Тож відправив мене у Кременчук учитись на електрика. По завершенню навчання я залишився працювати у Кременчуці, там же одружився. А після народження сина вирішили с дружиною переїхати ближче до моїх батьків. Про те, що у Чорнобаївському районі електромереж є вакансія, мені розповів друг, - пригадав Микола Якович, як став електромонтером розподільчих мереж Чорнобаївського РЕМ.

І хоч це сталося майже сорок років тому, свій перший досвід роботи Микола Гурин добре пам’ятає і сьогодні. 

- Пригадую, як вперше виїхав виконувати роботу електромонтера. Бригадир (це був мій сусід), підвів мене до опори, дав кігті і сказав: «Ну, давай, лізь. Побачимо, чи зможеш розвести». Поліз я на стовпа. Добрався до половини і завмер. Сиджу. Мовчу. А бригадир дивився-дивився, а потім каже: «Ну добре. Злазь. На сьогодні досить». Але потихеньку освоїв цю нехитру науку по опорах лазити і всю іншу роботу електромонтера виконувати. Мені вже 71 рік, а я до недавнього часу ще лазив по опорах. У нас вдома радіо (йдеться про радіоточку дротового мовлення, - авт.) погано працює. Ото, як тільки перестає працювати – я відразу на стовпа, підправлю там, і воно знову працює. А кілька місяців тому радіо знову замовкло – відключили, то я вже туди і не лажу.  

Обравши синові долю енергетика, батько Миколи Яковича не помилився. Бо син не тільки швидко освоїв професію, але й  полюбив. Щиро і на все життя.
  
- Люблю свою професію, бути енергетиком – означає нести людям світло. Без електричного світла погано. Я це на собі відчув ще у дитинстві, коли доводилось учити уроки під гасову лампу. А це неприємний запах, небезпека та ще й погано видно. А коли електрика у дім прийшла, яка то радість була. Перша лінія електропередач, яку проклали у селище, дозволяла, щоб у кожній хаті горіли не більше, як по дві лампочки. Це вже потім проклали потужніші лінії, до яких скільки хочеш приладів, стільки і підключай. А тоді і дві лампочки на хату – то було велике щастя. Хто не жив під гасовий каганець, тому цього не зрозуміти, - поділився спогадами Микола Гурин

На очах Миколи Яковича минула ціла епоха. Якраз у роки, коли він працював у РЕМ, відбувалось становлення енергетики Черкащини. Тоді багато чого енергетики робили вручну, а потім, поступово, ручну працю витісняла техніка.

- За роки моєї служби у районі електромереж умови праці дуже змінились. Раніше ми опори повітряних ліній вручну ставили. Бувало, бригадир нас – чоловік шість – розставить, скаже, де копати ями, лопати видасть і командує: "Копайте". І ми копали. Щоб опора була правильно встановлена, треба було викопати яму діаметром сантиметрів із шістдесят і завглибшки приблизно один метр вісімдесят сантиметрів. А потім вп’ятьох-вшістьох зачіпали опору баграми, тягли до ямки і підіймали. Ох і важко ж було. А тепер машина ямку у землі вибурила, машиною стовпа підняли і встановили. Вручну залишається хіба що ямки закидати та затрамбувати. Радий, що техніка полегшує роботу енергетиків, - розповів Микола Якович.

Десять років тому Микола Якович вийшов на пенсію. Торік відсвяткував свій сімдесятирічний ювілей. У такий вік люди зазвичай підсумовують, чого вони досягли. Микола Гурин вважає, що найбільше досягнення у його житті – це людська вдячність.

Закрыть